ПІДСОБНІ

У проекті об’єдналися твори трьох дуже різних митців, що мають один об'єкт спостереження — місто Київ, історії якого — більше, ніж 1000 років.

1000+ років культури, в якій ми живемо, шарів епох, які ми бачимо, ходимо буквально по них.

Спостерігач буденності бачить буденність.
Митець бачить крихти культури та збирає їх. Полотно, папір, сміття — все важливо. Те, що він знаходить, фіксує — це та історія, що залишилася.
А те, що назавжди пропало, ніхто вже не побачить.

Художник як дбайливий споглядач-археолог підбирає і залишає у себе для глядача ці краплини історії міста. Буквально — від сміття у шарах землі минулих століть — до сьогодення. Від черепків та цвяхів імперій, напіврозвалених давніх будівель — до рекламних постерів подій зумерів минулого тижня на Подолі.

Щоби зафіксувати хоча б таким чином минуле.
Якщо уявити місто як організм людини, то комунальні робітники у своєму фірмовому одязі як клітини крові обслуговують цей древній організм, ремонтують його, прибирають. А художники як представники неокортексу фіксують події у клітинах головного мозку. Бо що то за людина — без пам’яті?

Тож художники взяли на себе відповідальність бути ПІДСОБНИМИ та зафіксувати трохи історії міста Київ. Бо час дуже руйнівний зараз.
І, можливо, ми докладемо кілька цеглин до ДК імені Києва.

Валерій Хадеєв знаходить ідею проєкту під час своїх спостережень за життям міста та втілює її у живописі, колажах та інсталяціях:

«Підсобні будинки, підсобні робітники, підсобні дії…

Підсобні й невидимі люди, котрі виконують невидиму працю…

Вперше я це побачив навесні 2022 року, коли почали розпускатися квіти на міських газонах та у вазонах: доглянуті живі острівці, незважаючи на цю війну, жили своїм життям і квітли, дякуючи своїм цвітінням садівникам та двірникам. Після цього я звернув увагу на таке звичайне й буденне, як присутність підсобних робітників міста, – це завдяки ним попри всі негаразди місто виглядає таким, яким воно зараз є.
На робітників не звертають увагу, проходячи повз. Але даремно. Абсурд буття. Максимально важлива праця та візуально яскрава форма, на які звертають мало уваги. Але якщо їх не стане? То не важко уявити, що буде на вулицях та у парках.
У дитинстві я придивлявся до маленьких будівель у дворах житлових кварталів. Звідки ніхто не виходив, куди ніхто не заходив. Такі маленькі сарайчики, будочки. Вони є у кожному дворі. На них завжди висить замок. Від нього у когось є ключ. В них прихована якась таємниця. Але я ніколи не бачив відчинених дверей і не спостерігав бодай якогось руху навколо.
Минулого літа я почав шукати ці споруди у дворах. І, як мені здалося, їх стало набагато менше. Наче вони є, наче ще живуть, але вже зникають.
І коли вони розчиняються під наступом нового забудовника, – то так, усі одразу помічають, що повітря стало менше. І з кожним роком цього повітря у Києві стає все менше і менше.
Процес створення моїх робіт відбувався зі значною мірою випадковості.
Я йшов вулицями міста та зривав чи просто підбирав з асфальту рекламні плакати минулих подій. Які потім ставали частинами колажу у моїх роботах. Цей відбиток міського життя перейшов на папір.

Підсобні люди серед божевільно великої кількості реклами інформаційного шуму. Абсурд та розбіжність світів. Але, тим не менш, іноді це вибудовувалося у логічно завершений сюжет. Постабсурд, постабсурд.
Servus, dada. Ти і досі живий».

Анна Проценко присвятила серію своїх живописних та графічних робіт «Будинки» ідеї збереження київської архітектури для нащадків:

«Мене завжди вражали старовинні будинки, їх гордовиті силуети, постави. Оселившись у Києві, я почала малювати занедбані, багатостраждальні, здавалося би, непоказні будиночки. Пробувала різні техніки та матеріали, доки не сформувався мій особистий стиль. У деяких творах присутні маленькі персонажі. Це — образи легендарних особистостей, що мешкали та працювали в цих таємничих будинках. Про те, що приховують у собі мої роботи, можна дізнатися, якщо придивитися уважніше, зазирнувши у віконця, зустрітися з персонажами минулих часів, відчути той унікальний серцевий ритм, яким жив цей будинок… Я вірю, що він все ще дихає пам’яттю про своє минуле, пульсує.

Дуже багато історичних споруд перебуває в аварійному стані. Я прагну, щоби пам’ятки архітектури, які вже вмирають, не були забутими. Замість того, щоби зруйнуватися остаточно, вони мають бути відновленими, відреставрованими, визнаними. Жити новим життя.
Я збираю їх красу і зберігаю у своїх роботах».

Євген Штейн у спільній експозиції представляє власний проєкт-інсталяцію «Побутова археологія»:
«Я не відношу колекціонування до своєї художньої практики.
Натомість, вагоме місце у ній належить роботі з кінетикою, оптикою, світлом. Проєкт «Побутова археологія» має на меті перевести захоплення колекціонуванням у професійну практику.
Предмети, що експонуються, несуть змістове та емоційне навантаження як для мене, так і для тих, хто брав участь та перебуває у контексті формування колекції. Проте, для стороннього глядача це має бути інсталяцією.
Кожен предмет підсвічується контражурним світлом, що ускладнює можливість ретельно і довго розглядати окремі експонати, але створює узагальнені обриси предметів та тіней, залишаючи деталі закритими для глядача й тим самим нівелюючи їх предметність та пропонуючи альтернативне контрмузейне експонування».

У просторі галереї ми поступово піднімаємося від культурного шару предків через пісок з артефактами, потім — асфальт, і так — до будинків, де живуть нащадки.

І поміж них — ПІДСОБНІ.

Тексти —

Валерій Хадеєв

Анна Проценко

Євген Штейн