Просто Ми

Війна, втома, непевність породжують непорозуміння між людьми та розділення, яке від незгоди у певних поглядах може миттєво перерости у конфлікти та образи, від тріщини до прірви.

Та у нас завжди є вибір: шукати відмінне, або те, що нас об’єднує, руйнувати стосунки, або зцілювати. Головне – це бажання знайти спільну мову між тими, хто на війні і в тилу, тими, хто поїхав і хто залишився, тими, хто думає так чи інакше, прокласти місточок між нами, людьми.

Богдана Чілікіна – художниця, яка живе і працює в Києві. Своїми роботами вона розповідає щиру власну історію у нібито тиловому місті під час повномасштабного вторгнення, з повітряними тривогами, переживаннями за близьких і за власне життя, і одночасно, з надією, зайняттям улюбленою творчістю, спілкуванням із близькими по духу.
«Я намагаюся своїм живописом протиставити світло війні. Тобто щоб темрява не з’їла мене, не завжди виходить, іноді з’являються роботи трагічні, але свідомо я малюю не війну, кольори – це така боротьба з сьогоденням», – розповідає Богдана про свої роботи.

Антон Тарасюк захищає нас у збройних силах, але у перервах між тренуваннями і бойовими завданнями знаходить час на творчу роботу. «Для мене було трохи незвично працювати над новими роботами. Зазвичай ми працюємо у майстернях, і само собою, майстерня – це місце, де ми ховаємося від цього світу і створюємо нове. Цього разу все було інакше: частина робіт написана на ппд, частина – під час виконання завдання далеко від Києва. Виходить, що художник не потребує конкретного простору, він може працювати у будь-яких умовах, у будь-якому місці» – Антон Тарасюк.

Все, що нам потрібно – це відчути один одного. І мистецтво, яке торкається душі кожного.

Просто люди. Просто Ми.