СИКОНІЙ: хепі-енд чи хепі-момент?

Метафорою виставки є, власне, сиконій – суцвіття інжиру, що насправді не квіти, а порожнисті коробочки, всередині яких кріпляться квіти.

«Лише через крихітний отвір до нього потрапляє фігова оса. Ще 90 мільйонів років тому фігове дерево навчилося ховати цвіт усередині, а оси — проникати туди, щоб запилити й залишити потомство.
Самка входить у чоловічий сиконій, відкладає яйця й гине.
Її нащадки народжуються, запліднюють одне одного, і самка вилітає, несучи пилок. Але вона не знає, куди потрапить наступного разу: якщо в жіночий сиконій — вона лише запилить квіти, приречена на смерть без нащадків.
Дерево ж засвоює її тіло завдяки ферменту фіцину.
Цей безжальний древній союз став відправною точкою для художнього осмислення тем симбіозу, приреченості й повторення.
Без нього не було б інжиру. Не було б і ос», — з авторського тексту до виставки.

Хтось повинен був зафіксувати точку «ви зараз тут», і ці п’ятеро зробили.
Ця точка болюча, неприємна, вона лише відмітка на шляху. Шлях триває.

Як тривають розмови «злих язиків» Андрія Підлісного – це особливо помітно, коли у приміщенні галереї повисає тиша, і кам’яні язики з шерхітом продовжують вести розмову.
Ми можемо лише здогадуватися, що саме зробило їх злими – чи те, що їх вирвали із звичного середовища, або те, що до них ніхто не хоче дослухатися.
«Злі язики» поєднали в собі природні матеріали – каміння, що його сотні років обсмоктувало море, і рукотворні механізми, що примушують їх рухатися і спілкуватися, уподібнюють одночасно до аналогових програвачів або до старовинних приладів для звукозапису.

«Приспана красуня» Поліни Вербицької стала об’єктом паломництва молоді, а особливо тинейджерів, вона не страшить, а навпаки, приваблює їх.
За 4 роки вони бачили і не таке в прямому ефірі.
І вона, естетично і психологічно зрозуміла, насупереч, дає їм певний спокій.
Така собі сучасна інстаграмна ікона. Їй поклоняються, публікуючи в сторіз та перепощуючи один в одного, і одночасно приносять в дар свої лайки.
Нинішній контент переповідає трагічні міфічні історії і, кажучи про те, що він містить особливу жорстокість, ми просто неуважно читаємо стародавні тексти.
Відрізана голова як символ подолання ворога, як дар, як приз, винагорода за вірність – відрізана голова дракона, ворога, горгони Медузи, Іоана Хрестителя.
І, до речі, як символ невідворотності покарання, адже коли Саломея «переходила взимку річку Сікоріс і провалилася під лід, її голова була відрізана гострою кригою» – про це читаємо вже в неканонічних тлумаченнях до біблійних історій.

«Трава росте зсередини» — назва твору Марії Матієнко, і сам твір росте зсередини – складається з окремих аркушів, заштрихованих кульковою ручкою.
Бачимо заплідну систему рослини, а може, людини, або чогось невідомого – воно синхронно розростається у різні боки і, здається, може розростатися так безкінечно. Авторка лише зафіксувала певну стадію цього зростання і в будь-який момент зможе його продовжити.

Стадія прийняття присутня у відеотворі Ольги Заремби.
Піклування-поневолення. Бабуся годує онуку кашею, а онука не хоче їсти – і тоді бабуся вигадує спосіб – на дні тарілки намальоване миле створіння – лебідь, якого треба врятувати.
Дитина приймає правила гри: лебедя дійсно треба рятувати. Але робить це по-своєму.  

Персонажі картин Нікіти Цоя приваблюють своєю непривабливістю. Вони ніби починають рух, прагнуть вибратись із власного тіла, змінити щось навколо або змінитися самим, наче власна шкіра, власні кінцівки, одяг їм заважають – але завмерли, не ладні довести цей рух до кінця, у незручних позах.
Заклякли, видираючись із себе. Драма незавершеної дії, і ствердження цієї драми.

Стадія прийняття: хепі-енду не буде — а його взагалі ніколи не буває.

Є лише окремі моменти. Удача, радість. Втілення мрій.
Вони швидкоплинні, і змінюються на протилежні, а потім знов — і так, доки людина дихає і здатна на щось впливати.

Художники наголошували, що зібрали в проєкті «тих, хто не чекає хепі-енду», щоб цей стейтмент став чистим, без домішків депресії або зайвих надій.

Не тому, що надії не потрібні, а тому що стадія надії — наступна. 

Текст, фото: Катерина Добровольська, Imagine Point